|
Все вирішилось того дня, коли я стояв по коліна в снігу, майже годину не зводячи погляду з вікна її квартири. Я мусив її побачити сьогодні, або замерзнути, як ота ворона, що лежить на дитячому майданчику.
Я був хворий. Хвороба моя називалась – кохання. Я не міг, як то кажуть, ні їсти, ні спати... Все летіло, валилось і падало з рук... Мене пожирало одне бажання: бачити її, стиснути в обіймах...
Я страждав нестерпно і прагнув зцілитись від цього дурного кохання... Я ненавидів себе, обзивав ідіотом, а її – брудною шльондрою... Та все дарма.
“Хлопче, ліки від кохання – саме кохання, - сказав мені один відомий філософ. - Поки ти будеш йому опиратись, доти воно тобою володітиме. А піддайся йому – і невдовзі воно розсіється, як туман під сонцем.”
“Так, так, я кохатиму! Нехай виглядатиму дурнем, повним дебілом, але я діждусь її сьогодні... Вона відчує, що я її чекаю!”
Тим часом, пальці на ногах вже втратили чутливість, а мороз міцнішав. У відчаї я почав кликати на допомогу ті сили, до яких може звертатись тільки схиблений.
Я не знав, як це робиться, та моє шаленство само народжувало дикі звертання. Невже то був я?!!
Раптом скрипнули двері під’їзду і повільно відчинились. Я ще нікого не бачив, але вже знав, що це вона...Всім своїм єством я це відчув. Серце моє радісно затремтіло.
Вона йшла повільно, напружено вдивляючись поперед себе... Та коли я відділився від стовбура старого каштана, раптом завмерла на секунду, а потім зробила крок назустріч.
“Не знаю, чому я вийшла, - шепотіла вона схвильовано, пристрасно обіймаючи мене, - вже півгодини щось випихало мене на вулицю і якийсь таємничий голос невідступно просив: Вийди! Я намагалась придумати причину... Заради Бога, чому мені треба вийти? Може, в магазин? Ні, нічого не потрібно... Може, до тебе на побачення? Теж ні, адже тебе немає в місті... А потім несподівано, ніби полуда з очей спала, я зрозуміла: це ти мене кличеш... ти десь близько, може, навіть, за вікном...”
Я притис її до свого серця і думав, що якби зараз з неба почало падати каміння, мені було б байдуже... якби тільки наші обійми не роз’єднались.
Та моє щастя таїло в собі отруту. Смертельна туга хвилею накочувала і знову відступала на деякий час.
Що це було? Я відчував, що хочу її навіки і в той же час страшенно волію скинути з себе ці ланцюги... Втекти, стрілою врізатись в темну хмару і забутись, розсіятись на атоми, змішатись зі сніжинками чи краплями дощу.
- Я більше не повернусь додому, - випалила вона. – Як собі хочеш!
Я впав на землю і почав сміятись. Я качався по снігу і реготав, як божевільний.
- Піднімайся, дурню, - сказала вона, - ходімо на трамвай!
- В мене немає грошей на квитки, - видавив я крізь сміх.
- А зайцем, слабо?
- Я виродок, - сказав я, різко припинивши істерику і сівши навпочіпки, - твої родичі тобі про це повідомили, сподіваюсь?
- А як же, і не раз!
- І ти кохаєш божевільного придурка?
- Так.
- Ти – збоченка...
- Звісно... Та якщо ти будеш випендрюватись, я можу й передумати...
Вона зробила рух в бік будинку. Я блискавично впіймав її за руку і прошепотів погрозливо:
- Е-е, ні, запізно, зміюко! Залишила жало в моєму серці, тепер і сама нікуди не втечеш!
Вона накинулась на мене і ледь не задушила своїми пристрасними поцілунками, що пропікали наскрізь, до самого серця. Відьма проклята...
|
